Наомі Кляйн: Наука закликає до повстання

и дійсно наше безжалісне прагнення до економічного зростання вбиває планету, або, іншими словами, «чи справді Земля в ж*пі»? Отримавши результати досліджень, кліматологи прийшли до приголомшливих висновків! – пише Наомі Кляйн.

У грудні 2012 власник рожевого волосся та дослідник комплексних систем і геофізик Бред Вернер протиснувся крізь двадцятичотирьохтисячний натовп вчених на щорічному семінарі американського геофізичного союзу в Сан-Франциско. Того року на конференції були присутні досить відомі учасники, серед яких представник НАСА та керівник проекту «Вояжер» (англ. Voyager) Едвард Стоун, що розповідав про новий проміжний етап на шляху до міжзоряного простіру, та режисер Джеймс Камерон, який поділився враженнями про свої пригоди на підводних човнах.



Але найбільше уваги аудиторії привернула все-таки доповідь самого Вернера. Вона була досить відвертою і називалася «Чи справді Земля в ж*пі?» (Повна назва: «Чи справді Земля в ж*пі? Динамічна нікчемність глобального екологічного управління і можливості для сталого розвитку через радикальний активізм».)

Щоб відповісти на це запитання, геофізик із Каліфорнійського університету, Сан-Дієго, познайомив свою аудиторію зі складною комп’ютерною моделлю, за допомогою якої він намагався відповісти на своє питання щодо стану Землі. Він розповідав про межі системи, похибки, відхилення, точки тяжіння, біфуркацію (роздвоєння), - в значній мірі незнайомі для нас поняття з теорії складних систем. Але суть була зрозумілою: глобальний капіталізм зробив виснаження ресурсів настільки швидким, зручним та безперешкодним, що у відповідь «система Земля-людина» стала загрозливо нестабільною. Коли один із журналістів натиснув на кнопку, щоб отримати чесну відповідь на запитання «Чи справді Земля в ж*пі?», Вернер відповів: «Більшою чи меншою мірою - так».

Однак, один параметр моделі, попри всі негаразди, вселяв надію. Вернер назвав це «опором» – рухом «людини або групи людей», які «набувають певної динаміки, котра не вписується в рамки капіталістичної культури». У резюме його виступу сказано, що такий опір включає в себе «екологічні акції прямої дії, опір з-поза меж пануючої культури, як наприклад акції протесту, блокади і саботаж з боку корінних народів, робітників, анархістів та інших груп активістів».

На важливих наукових конференціях, зазвичай, не закликають до масового політичного опору, тим більше до прямих дій чи саботажу. Але Вернер і не закликав до таких речей. Він просто зауважив, що такі масові повстання людей як рух за скасування рабства, рух за громадянські права чи рух Occupy Wall Street є найбільш імовірними джерелами «тиску» для уповільнення економічної машини, яка виходить з-під контролю. «Нам відомо, що минулі соціальні рухи мали величезний вплив на розвиток пануючих культур, - зазначив Вернер, - отже, якщо ми думаємо про майбутнє Землі і наше майбутнє у навколишньому середовищі, нам слід включити опір як частину динаміки системи». На думку Вернера, це не питання позиції окремої людини, а питання геофізики.

Багатьох вчених результати їхніх досліджень підштовхнули вийти на вулиці. Фізики, астрономи, лікарі та біологи були на передовій лінії руху проти ядерної зброї, ядерної енергетики, війни, хімічного забруднення і креаціонізму (вчення про надприродне створення світу, прим. перекладача). У листопаді 2012 року, у журналі «Нейтче» (англ. «Nature») було опубліковано коментар фінансиста і філантропа Джеремі Грехема, який закликав учених приєднатися до цієї традиції і «бути заарештованим, якщо це необхідно, оскільки зміна клімату - це не тільки криза у нашому житті, а й криза існування нашого виду».

Частину вчених не потрібно довго переконувати. Хрещеним батьком сучасної науки про клімат вважають завзятого активіста Джеймса Хансена, якого арештовували близько шести разів за протистояння видобутку вугілля методом видалення гірської верхівки та розробки нафтоносних пісків. Цього року він навіть залишив свою роботу в НАСА, щоб мати більше часу на організацію громадських кампаній! Два роки тому, коли Джеймс Хансен був арештований поблизу Білого Дому за участь у масовій акції протесту проти будівництва нафтопроводу Кістон Ікс-Ель (англ. Keystone XL), одним з 166 заарештованих в той день був гляціолог на ім'я Джейсон Бокс, всесвітньо відомий експерт з танення льодовикового шару в Гренландії.

«Я б утратив самоповагу, якби не прийшов сюди, - сказав Бокс і додав, - простого голосування в цьому випадку недостатньо. Мені потрібно відчувати себе громадянином».

Це похвально, але Вернер за допомогою свого моделювання робить дещо інше. Він не стверджує, що його дослідження спонукає його вживати заходів для зупинення якоїсь окремої політики; він каже, що його робота показує, як вся наша економічна парадигма є загрозою екологічній стабільності. І що насправді протистояння цій економічній парадигмі – шляхом масового руху протидії – це найкраще, що людство може зробити, аби запобігти катастрофі.

Це серйозна заява, але Вернер не один. Він є частиною невеликої, але достатньо впливової групи вчених, чиї дослідження дестабілізації природних систем – зокрема, кліматичної системи, – дійшли до революційних висновків. Для будь-якого кабінетного революціонера, який коли-небудь мріяв про повалення нинішнього економічного режиму на користь іншого, за якого італійські пенсіонери не будуть змушені вішатись в своїх домівках, ця робота буде особливо цікавою. Тому що вона показує, що зміна існуючої системи на користь іншої (і, якщо добре постаратись, кращої) – це не питання ідеологічних уподобаннь, а скоріше питання існування всього людства як виду.

Лідером групи вчених-революціонерів вважають заступника директора Тиндальського дослідницького центру змін клімату Кевіна Андерсона, який є одним із провідних британських експертів з проблем клімату. Тиндальський дослідницький центр змін клімату зарекомендував себе як один з найкращих інститутів дослідження клімату у Великобританії. Протягом більш ніж десяти років Андерсон терпляче розповідав про можливі наслідки зміни клімату, звертаючись до кожного політика, економіста та активіста від Департаменту Міжнародного Розвитку до Манчестерської Міської Ради. Кевін Андерсон презентував чітку схему зниження викидів, пояснюючи простою і зрозумілою мовою, як можна утримати підвищення температури в межах 2°С – межу, визнану більшість урядів світу крайньою для попередження катастрофи.

Але за останні роки паперові матеріали та слайд-шоу Андерсона стали більш тривожними. У матеріалах під назвами типу «Зміна клімату: Більше, ніж небезпека. Брутальні цифри і хиткі надії», він вказує на те, що можливість утримати безпечний рівень температури надзвичайно швидко зменшується.

Андерсон разом зі своєю колегою, експерткою із запобігання змінам клімату Тиндальського дослідницького центру Еліс Боуз, прийшли до цікавого висновку. Вони стверджують, що ми втратили настільки багато часу на вирішення політичних суперечок і неефективних кліматичних політик – в той час як глобальне споживання і викиди стрімко збільшувались – що проблеми, які сьогодні перед нами постають, настільки серйозні, що ставлять під питання усю логіку пріоритизації прибутку в формі ВВП над іншими сторонами життя.

Андерсон і Боуз повідомляють, що довгострокові заходи з пом'якшення негативних наслідків зміни клімату – зменшення викидів у 2050 році на 80% в порівнянні із 1990 – були обрані суто із міркувань політичної доцільності і не мають «ніякого наукового обґрунтування». Це тому, що на клімат впливає не тільки те, що ми викидаємо сьогодні і будемо викидати завтра, а й сумарні викиди, які накопичуються в атмосфері з плином часу. І вчені попереджають: якщо ми фокусуватимемось на зменшенні викидів за три з половиною наступних десятиліття, а не на тому, як зменшити викиди вуглецю вже сьогодні, то існує ризик, що ми дозволимо викидам продовжувати зростати в наступні роки. Таким чином, ми використаємо завелику частину нашого «вуглецевого бюджету» і до кінця століття потрапимо у безвихідне становище, в якому утримати потепління в межах 2°С буде неможливо.



Тому Андерсон і Боуз стверджують: якщо уряди розвинених країн дійсно хочуть дотриматись міжнародної мети із стримування потепління в межах 2°С , і якщо скорочення викидів мають хоч якось враховувати принцип справедливості між країнами, котрі спричинили і котрі страждають від змін клімату, то скорочення мають бути набагато більші і мають відбутись набагато скоріше.

Для того, щоб мати хоча б 50% шанс не перетнути межу в 2°С (як попереджають ці та інші вчені, навіть таке незначне зростання температури вже спричинить величезні руйнівні наслідки), промислово розвинені країни повинні почати зменшувати викиди парникових газів на приблизно 10% на рік, більше того, починати це робити потрібно вже зараз.

Але вчені Андерсон і Боуз йдуть навіть далі, вказуючи на те, що такої цілі неможливо досягти за допомогою таких заходів, як наприклад, невеликий податок на вуглецеві викиди або зелені технології, які зазвичай захищають великі екологічні організації. Такі заходи, безумовно, допоможуть, але цього недостатньо: зниження викидів на 10% щорічно – це фактично безпрецедентна мета з того часу, як ми почали розвивати наші економіки за рахунок вугілля. Насправді, історично зниження викидів більш ніж на 1% на рік пов'язується лише з економічним спадом або переворотом, як зазначив економіст Ніколас Стерн у своїй доповіді британському уряду у 2006 році.

Навіть після розпаду Радянського Союзу зниження викидів такого масштабу і тривалості не відбулося (країни колишнього СРСР пережили скорочення викидів близько 5% щорічно протягом 10 років). Цього не сталось навіть після обвалу Волл Стріт 2008 року (у розвинених країнах викиди впали на близько 7% в період між 2008 і 2009, але не забарились зрости зновуу 2010 році, а у Китаї та Індії продовжували зростати весь час). Тільки відразу після Великого краху ринку в 1929 році в Сполучених Штатах викиди скорочувались протягом декількох років на більше ніж на 10% на рік, відповідно до історичних даних Аналітичного центру інформації про двоокис вуглецю. Але це була найбільша економічна криза сучасності.

Якщо ми хочемо уникнути такого занепаду і в той же час досягти науково-обгрунтованих цілей зі скорочення викидів, зменшенням викидів вуглецю необхідно ретельно управляти за допомогою того, що Андерсон і Боуз описують як «радикальні і невідкладні стратегії зворотного зростання у США, ЄС та інших багатих країнах». І це нормально, за винятком того, що, виявляється, наша економічна система фетишизує зростання ВВП і ставить його понад усім іншим, незважаючи на вплив на людину або довкілля, і неоліберальний політичний клас у цій системі повністю відрікся від відповідальності за управління будь-чим (оскільки у всьому необхідно покладатись лише на невидимий геній ринку).

Тож насправді Андерсон і Боуз говорять, що ще досі є час уникнути катастрофічного глобального потепління, але не в межах законів капіталізму, які діють сьогодні. Це може виявитись найкращим за всі часи аргументом на користь зміни цих законів.

У 2012, у впливовому журналі "Нейтче. Клаймат Чендж" (англ. Nature Climate Change - у пер. "Природа. Зміна клімату"), вчені Андерсон і Боуз так би мовити кинули рукавичку іншим вченим, звинувачуючи багатьох своїх колег у тому, що ті не в змозі визнати правду щодо того, яких саме змін кліматична криза вимагає від людства. Тут варто зацитувати абзац із тієї статті:

«... під час розробки прогнозів викидів вчені постійно і в значній мірі применшують значення свого аналізу. Коли йдеться про уникнення потепління на 2°C, вони замінюють «неможливо» на «важко, але можливо», а «негайно і радикально» перетворюється на «складно» - щоб умиротворити бога економіки (чи, точніше, фінансів). Наприклад, щоб не перевищити максимальну швидкість скорочення викидів, яку диктують економісти, припускається «неможливо» раннє досягнення піку викидів, разом з наївними заявами про «великі» інженерні проекти і втрати робочих місць у низько-вуглецевій інфраструктурі. Ще більше турбує те, що в той час як допустимі об’єми викидів скорочуються, все частіше пропонується застосування геоінжинірингу з метою зберегти диктатуру економістів беззаперечною».

Іншими словами, вчені значно применшують висновки своїх досліджень, щоб видаватись прийнятними у неоліберальних економічних колах. У серпні 2013 року Андерсон був ще більш провокаційним, написавши що потяг поступових змін вже пішов.

«Можливо, під час Саміту Землі у 1992 році, або навіть на зламі тисячоліть, можна було досягти цілі в не більш як 2°C завдяки значним еволюційним змінам в межах існуючого політичного і економічного правління. Але зміни клімату – це проблема, що зростає з часом! Сьогодні, в 2013, ми в (пост-) індустріальних країнах з високим рівнем викидів маємо зовсім іншу перспективу. Наше постійне колективне марнотратне використання вуглецю призвело до втрати будь-якої можливості «еволюційних змін», які були можливі в часи раннього (і більшого) вуглецевого бюджету. Сьогодні, після двох десятиліть блефу і брехні, утримання зростання температури в межах 2°C вимагає революційної зміни самого політичного та економічного правління» (курсив авторський).

Нам, імовірно, не слід дивуватись, що деякі кліматологи трохи налякані радикальними наслідками власних досліджень. Більшість із них просто спокійно робили свою роботу, вимірючи ядра льоду, запускаючи глобальні кліматичні моделі і вивчаючи закислення океану, і несподівано відкрили, як з цього приводу висловився австралійський експерт і кліматолог Клайв Гамільтон, що «вони ненароком дестабілізували політичний і громадський порядок».

Але є також і багато людей, добре обізнаних про революційний характер кліматології. Ось чому деякі уряди, що вирішили відкинути свої кліматичні зобов'язання на користь зростання видобутку вуглецю, вимушені були шукати більш бандитські способи, щоб змусити замовкнути і залякати вчених своїх країн. У Великобританії головний науковий радник Міністерства навколишнього середовища, продовольства і сільського господарства Аян Бойд писав, що науковцям не слід «говорити, правильна чи неправильна певна політика», а також вони повинні висловлювати свої думки «у співробітництві із державними радниками (такими, як я) і бути голосом здорового глузду, а не інакомислення, у суспільстві».

Якщо ви хочете знати, до чого це призводить, - подивіться, що відбувається в Канаді, де я живу. Консервативний уряд Стівена Харпера провів таку ефективну роботу, затикаючи роти вченим і закриваючи критичні дослідження, що в липні 2012 декілька тисяч вчених і їх прибічників провели символічні похорони на Парламентському пагорбі в Оттаві, оплакуючи «смерть доказів». На їх плакатах значилося: «Ні науки, ні доказів, ні правди».

Але правду все одно не сховаєш. Той факт, що бізнес-як-завжди, у своїй гонитві за прибутком і зростанням, дестабілізує життя на Землі – це вже не щось таке, про що треба читати у наукових журналах. І перші ознаки цього ми можемо побачити на власні очі. Більшість людей реагують відповідно: блокують фрекінг у Балкомбі (Англія, прим. перекладача); заважають підготовці арктичного буріння в територіальних водах Росії (дорогою особистою ціною); судяться з операторами, які працюють на розробці нафтоносних пісків, за порушення суверенітету корінних народів; а також здійснюють безліч інших актів опору, як великих, так і малих. Бред Вернер вважає, що це «тертя» необхідне, щоб уповільнити сили дестабілізації; прекрасний кліматичний активіст Білл МакКіббен називає його «антитілами, що піднімаються на боротьбу проти світової лихоманки».

Це ще не революція, але це її початок. Можливо, це допоможе нам виграти достатньо часу, щоб знайти спосіб жити на цій планеті, щоб бути набагато менше «в ж*пі».



Наомі Кляйн, автор «Доктрини шоку» (“The Shock Doctrine”) та «Без лого» (“No Logo”) працює на книгою і фільмом про революційну силу змін клімату. Слідкувати за нею в Твіттері можна за адресою @naomiaklein.

Джерело: newstatesman
Для КліматІнфо переклала та підготувала Світлана Лещенко
Редактори: Ольга Примак та Юлія Маклюк

http://climateinfo.org.ua/content/naomi-klyain-nauka-zaklikae-do-povstannya