140. Розповідь Марії Магдалини. "Ви знаєте мій спосіб життя, коли ночами нас знали і вдень відверталися; також і до Христа ночами ходили, а вдень обличчя відвертали.
Мені подумалося: ось я найнижча, і мене соромляться при Сонці, але Найвищого Пророка також вдень уникають. Так найнижче і найвище однаково уникають.
І ось вирішила я знайти Його і вдень простягнути Йому руку. Вдягла свій найкращий хімат і намисто зі смирни й надушила волосся – так пішла, щоб сказати народу: при світлі Сонця низьке і високе, яких ти уникаєш, зустрічаються.
І коли побачила Його, що сидів посеред рибалок, тільки полотном покритий, залишилася через вулицю і підійти не могла. Між нами проходили люди, однаково уникаючи нас.
Так було вирішене моє життя, бо Він сказав учневі, найулюбленішому: "Візьми дрібку пилу і віднеси цій жінці, щоб було на що проміняти її намисто. Воістину, в цьому попелі більше світла, ніж у її каменях, бо з попелу можу створити камінь, але з каменю – тільки пил". Він не засудив мене, але лише зважив мої ланцюги, і ланцюги ганьби розлетілися пилом.
Просто вирішував Він, ніколи не вагаючись послати найпростіший предмет, що вирішував усе життя. До цих посилок Він доторкався, ніби одухотворяючи їх.
Шлях Його був порожній, бо народ, отримавши від Нього дар, поспішно розбігався. І бажав Він покласти руки, і порожньо було.
Фурії ганьби мчали за Ним і вдавано махали гіллям, коли Він уже був засуджений. Ціна розбійника явилася гідною юрби.
Розбив ланцюги воістину, бо дав знання, не прийнявши винагороди".
Главная
Страниц: 
